Заработок в Интерете

Короче это диктанты для 9-б Катаем ехуххухуху

Наші предки

Слов'яни - мовні і культурні нащадки стародавнього народу, який ми називаємо індоєвропейцями. Отже, історію України треба було б починати не з нашої сучасної території, а звідки- небудь із Малої Азії, степів Алтаю, Північного Причорномор'я чи іншого ареалу, де визначать нарешті лінгвісти й археологи прабатьківщину індоєвропейців. Можливий, щоправда, і дещо інший підхід, що його один із українських політичних діячів наївно, але виразно визначив фразою: «Ми жили тут вічно». Можна вважати, що ті, хто тут жив упродовж віків, ну хоча б з неоліту, і є «ми». Що таке взагалі в історії «ми»? До якої глибини віків, як далеко в часі правомірно говорйти про народи-попередники «ми»? Що спільного у тих, хто обробляв українську землю при- мітивними мотиками тисячі років тому, з нами - сьогоднішні- ми жителями міст і сіл України? Єдиної для всіх випадків відповіді на це запитання немає. Зміна населення може бути повною, супроводжуватися витіс- ненням або винищенням корінних мешканців. Вона може бути частковою і супроводжуватися асиміляцією місцевого населен- ня. Саме тому прагнення відшукати втрачених фізичних пра- отців має сенс. (160 слів) За М. Поповичем

>2 - Батько нашої історії Нестор прийаюв до Києво-Печерської лаври сімнадцятиліт- нім юнаком і назавжди залишився тут, щоб стати не тільки монахом-чорноризцем, а й батьком української історії. Істори- ки сходяться на тому, що він був надзвичайно освіченою люди- ною, добре знався і на давньоруських, і на іноземних літописах, які читав в оригіналі. Нестора часто називають літописцем. Це так, він справді вів літопис, але правильніше його називати письменником та істориком. І не просто першим професійним істориком Русі, а батьком усієї нашої історії. Він дотримувався літописних форм К V• '.Лі'. :«:'<•:* а*:' • ШіІ^ШІ т ж м: • щ Ж Ш-'ґ ». І •Жї 1 ••• • : Ці. З . * С ш ш и яя татяі І • -Сі О 1С V; , V • ' • —.-—І і хронологічного викладу подій, але прагнення висловитися ширше й докладніше диктувало йому численні вставні оповіді в «Повісті минулих літ». Пригадаймо, наприклад, історію жит- тя і смерті віщого Олега або розправу княгині Ольги з жителя- ми міста Іскоростеня. Нестор звів в одне ціле літописи, створені попередниками, творчо оирацюваз їх, і з-під його невтомного пера вийшла ці- лісна, тематично завершена книга, яка не тільки дає уявлення про те, «звідки пішла Руська земля і хто в ній найперший почав княжити», а й читається як справді захоплюючий художній твір на теми нашої історії. (163 слова) За М.Слабошпицьким

Майбутні засновники Києва

Три красені - мов три тугих молодих дубки! Такі схожі й такі неоднакові. Ось по праву руку стоїть Кий - найстарший. Надія і гордість усього роду. Високий, ставний, широкоплечий. Засмаг- ле рум'яне обличчя. Одвертий погляд голубих очей, завжди те- плих і ласкавих, та в гніві несхитних і твердих, мов кремінь. Посередині - ІЦек. Він середульший... Ох, цей Щек! Не хло- пець, а вогонь! Гарячий, запальний, просто несамовитий! Ніко- му не змовчить, навіть батькові... Зате який удатний до співу, до музики: заспіває на Росі — луна відгукнеться на Дніпрі. Кра- ще за нього ніхто не заграє на сопілці. Без нього хлопці й дівча- та не розкладають купальських вогнищ, не водять хороводів, не пускають вінків по річці... А зараз він такий сумирний! Схи- лив покірно гарну кучеряву голову, що полискує свіжою брон- зою, опустив додолу очі. Хорив має сімнадцять літ. У припухлих губах - дитяча наїв- ність, а в очах, таких синіх, як весняний ряст, - незбагненний подив, ніби він уперше побачив світ. Однак, незважаючи на моло- дість, він має дужі й умілі руки: кує залізо і виготовляє серпи. (161 слово) За В. Маликом Ш Прощання з богами

Був день великий, по вінця залитий сонцем. Співало птаство по садах і схилах, сріблом світився і вигравав Дніпро, незмінно пахло медами, влежаними грушами-дичками, дозрілим літом, що купалося у травах і дзеркальних водах непорочних дів - Либіді, Глибочиці, Почайни, рідних дочок дідича Дніпра. їхня врода й чистота були такі непорочно-дитинні, що навіть кач- ки не колотили тієї джерелиці. Річкові чайки зрідка торкали- ся крилом того синього срібла, та ще якась ластівка нап'ється (І63 слова) За К. Мотрич Князь Ярослав .Князь Ярослав сидів над гарним озерцем - синювата латоч- ка серед старих білих беріз. Сидів уже давно, не помічав, що його чоботи, саджені по швах і на підборах самоцвітами, гли- боко вгрузли в м'яке дерновиння, м'яка шкіра розмокла. Ноги князеві, власне, викупувалися у воді, але він того не зауважу- вав, а може, так було ще й ліпше, бо холод відтягував пекучі думки. Байдуже вдивлявся в несхитну гладінь озеречка, бачив у ній своє відбиття: міцна голова на зашироких плечах, важких, мов камінних, негарне суворе обличчя з великим м'ясистим носом, глибоко сховані під кудлатими бровами очі з гострим погля- дом. Бачив себе і не бачив, бо не любив таких розглядин, знав про свою невродливість, про холодні очі, про камінну суворість свого обличчя. У воїв і книжників холодні очі. А він був книжник ще з тих літ, коли непорушно лежав у материних покоях, він ховався від веселих, безтурботних здорових людей зі своїм нещастям за книги. Читав про страждання, про великомучеників, про по- двиги, про великі діяння, великі пристрасті, великі зради - і цього досить для нього. (166 слів) Історія За П. Загребелъним 11:11 його і стрімко подасться геть, щоб навіть тінь від неї не впала в ту чисту глибінь. У Києві стояв гул, як у лісі, де валяли дерева. На горі, на схи- лах рубали ідолів, скидали в одну купу й палили. Полум'я злі- тало аж у піднебесся, а дими виїдали очі. Перуна ж прив'язали мотузкою коневі до хвоста і волочили від Княжої гори, а далі по Боричевому узвозі до Ручая. Дванадцять мужів ішли поруч і били його палицями. Ручаєм переправили до Дніпра, хвилі під- хопили ідола й понесли рікою. Стояв лемент по всьому місту Кия. Чорно кляли князя волх- ви, жерці... Шї ь Ді < V ЩЕШйь г. % І • І Історія однозначно свідчить про те, що найнепохитніші для сучасників тієї чи іншої епохи реалії життя можуть зникати зовсім або переживати неймовірні метаморфози. Так, одні, колись нікому не відомі міста й країни, набувають великого значення й могутності, інші відходять у небуття або ж втрачають свою колишню велич. - 1' ЗшІІ " РЖЖТЩІЙ 4} О X \ ' 'Ґ'^л-.-ї'АіїїЖ - 5, > < 1 „ і . * 4 2 . —г • < •• >•-.! : -ЇЇі СІ ш ЩЯІ % ' ^ - * Її Ь У ш С <С * " ' Шшї раї ЩйЖЇ •їШ < > Скажімо, на початку сімнадцятого століття на карті світу не було такого міста, як Нью-Йорк, що сьогодні є фінансовим центром усього світу. Тільки тисяча шістсот двадцять шостого року голландська компанія заснувала на території' племені ірокезів маленьке містечко - майбутній Нью-Йорк. Хто тоді знав про нього? А приблизно в той самий час зійшла нанівець військова й торгова могутність володарки морів блискучої Венеції з її непереможним флотом і переповненими золотом банками. Успіх тоді обертався навколо Парижа, Лондона, Амстердама, Відня. Останні два міста не зберегли до наших часів свій тодішній світовий вплив. Сьогодні все тече, усе змінюється так швидко, як ніколи раніше. Однак сучасники не здатні помічати й адекватно оцінювати ці зміни. А от згодом історики майбутнього все оцінять і розкладуть по полицях. (165 слів) За К. Ґудзик

Українська національна ідея ЙСпільна свідомість українського народу, хоч повільно, та все ж формується на наших очах силою обставин його територіаль- ної, економічної, мовної і культурної зібраності. Йдучи назу- стріч одна одній, шануючи одна одну, переймаючи одна від од- ної регіональні традиції патріотичного змісту, усі України, від Закарпатської до Слобожанської, обов'язково зійдуться в укра- їнській ідеї і об'єднаються в нерозривній єдності нашого народу. Це - альфа й омега української ідеї: створити націю, об'єднану не лише історичною пам'яттю, мовою, культурою, а й залучен- ням кожного громадянина до реалізації своїх здібностей, до конкретної праці на будівництві демократичного суспільства і національної держави. Зберегти й зміцнити почуттям батьківщини свою державу - це завдання нашої інтелектуальної і політичної еліти, зрештою, завдання нашого народу, якщо він хоче бути нацією, успішно конкурувати з могутніми сусідами в усіх сферах життя. Тільки українська держава, у якій домінуватиме національна ідея, дасть нашому народові світлу будущину і невмирущість. Тіль- ки за умови тривалого, необриваного існування української держави неподільність України та її суверенітету стане моральним законом і незаперечною істиною для наших громадян і для всього світу. (162 слова) За Д. Павличком Символіка українського прапора У нашому синьо-жовтому прапорі відбита ідея, у якій синій колір пов'язаний із водою і поняттями «нижній», «земний», ааавпвпшшш'вявш «Ж1Н0ЧИИ», «Л1ВИИ», а жовтии - із вогнем і поняттями «верх- ній», «небесний», «чоловічий», «правий». Коли жодна з цих стихій не переважає і вони гармонійно поєднані, має місце сві- това й суспільна рівновага, панує злагода. Саме ця ідея закла- дена в нашому державному прапорі, який творять дві рівнове- ликі половинки - синя і жовта, символи води й вогню. Ці дві могутні і протилежні природні стихії, поєднуючись, творять життя, а на барвному рівні поєднання синього і жовто- го кольорів дають колір життя - зелений. Переважання якоїсь стихії - води чи вогню - призводить, за первісними уявлення- ми, до природних катаклізмів, лихоліть. Якщо виходити з уявлень наших пращурів, барвні половин- ки нашого прапора мають розташовуватися інакше: верхня по- ловинка - жовта, а нижня — синя. Саме під такими прапорами українці брали участь у національно-визвольних змаганнях за свободу й незалежність рідного краю. Пояснення синьої барви як" неба, а жовтої як достиглих пшеничних ланів - пізніше пе- реосмислення, коли істотно призабулося первісне, сакральне значення цих кольорів. (161 слово) За. С. Наливайком язок поколінь Є в Україні такі унікальні місця, що однієї їхньої мальовни- чості в будь-який сезон, а надто в пору буяння зелені, достатньо, щоб назавжди приворожити серце й душу, адже з висоти пташиного лету на десятки кілометрів видно світ на всі його чотири сторо- ни. А відчуття простору породжує почуття щастя. А ще, як на додачу, земля ця овіяна легендами козацької минувшини... Шар-гора, що на Полтавщині, - стометрової висоти видовже- не плато, яке знизу омивається водами Псла. Багато подій за майже тисячоліття знали Шар-гора й сотенне козацьке містеч- ко Говтва. Зокрема навесні 1638 року гетьман Запорозької Січі Яків Осгрянин розгромив тут польсько-шляхетське військо на чолі з коронним гетьманом Миколою Потоцьким. На почат- ку червня вже гсілька років поспіль на Шар-горі відбувається свято «Козацької слави цілюще джерело», куди заїжджаються численні гості. У концерті беруть участь художні колективи. Проходить ви- довищне театралізоване дійство - козацькі бої, реконструкція баталій з яничарами. Усі охочі можуть скуштувати козацького кулешу. А велика кількість учасників народного гуляння у ви- шиванках і козацьких строях - наочне свідчення органічного зв'язку поколінь. (160 слів) Л. Кучеренко < Ь-(і ї.І і < Щ Ж І Г '"> •ж • "М.; •Т "у"". •і... щшт. ШІІШІ ч|І' ? Любов до отчого краю : Швж < ш І } : 2 •• Ж" • І! 53- < •. іі З чого починається любов до отчого краю?.. Біліє розквітла гречка, де-не-де підсинена волошками та ще зжовтіла від су- ріпки, а над нею, а в ній зрідка прокочується бджолиний звук. Гречка біліє м'яко, вона ще молода, її зеленого листя ще не тор- кнулася осінь своїм умілим квачиком і не визолотила його. А навколо гречки вже все покошено, і блідо-жовті присадкуваті ожереди двома велетенськими крижинами застигли на стерні. Добрий од неї йде дух, хлібний, дух достиглого збіжжя... Ген по згірку темно-зелено причаївся гайок, а самий верх згірка вільний од дерев, там, либонь, щось було засіяно, а те- пер скошено, й стерня ясна, свіжа, немов ще чистішою здається вона від синього неба, що прихилилося до неї своїми пгарокими грудьми. На все це дивишся, усе це вбираєш у себе, сповнюєшся висо- кістю простору, що облягає тебе, і відчуваєш, що ти не в силі не любити цей рідний куток землі, що ця любов стоїть клубком у твоєму горлі й ти не годен той клубок проковтнути. Звідки й коли приходить ця любов до рідної чорної землі? 1-І А; (166 слів) За Є. Гуцалом № Київ — столиця України Коли мені кажуть «Київ», я бачу Дніпро. Стоячи на Володи- мирській гірці, я хвилююся над неосяжним простором, що від- кривається моїм очам, і в мене таке відчуття, неначе я - птах, немовби лечу я, розпластавши руки-крила. Колись наш пращур отак зупинився на Київській горі над Боричевим узвозом і теж зазнав, певне, отакого дивовижного почуття падіння-польоту й сподобав це місце. А може, вибрав він Київську гору тому, що з неї найліпше було виглядати чер- воні лодії, що йшли Дніпром, і чорні човники древлян, які спускалися Десною. Коли кажуть «Київ», я бачу загадкові кам'яні будинки, зелені скверики, горбаті вулички і широкі площі, Володимира й затіне- ні липами вулиці Печерська, чарівні Солом'янку і Татарку. Коли кажуть «Київ», я бачу, як рано-вранці квапиться су- часний Київ на роботу в незліченні установи - цю неодмінну на- лежність столиці. Є/міста, у яких минуле більше, значиміше, ніж нинішність; є міста, що лише ждуть свого майбутнього. Київ гармонійно по- єднує в собі всі три виміри часу. Київ вічно молодий, він у русі, у невпинних змінах. (159 слів) За П. Загребельним Я! Серце України ГШ Тільки українець може зрозуміти справжню вагу слова «Київ». Київ - це не просто столиця. Київ - це вузол, яким ти- сячолітня історія зв'язала два континенти ~ Європу й Азію. Великокняжий престол, володіння якого простягалися на схід до Дону й на захід до Сяну, змагання з Візантією за першість над Чорним морем, походи Святослава Хороброго і, нарешті, монгольські навали - це свідчення того, що не будь у той час на Дніпрі Києва, не було б на Віслі Кракова, на Влтаві Праги. Під руїнами Києва поховані здобутки лише того народу, що репре- зентував Київ. Під руїнами золотоверхого Києва поховані не тільки вияви матеріальної культури, не лише церкви, замки, а передусім заховано серце цієї землі. Коли у київських печерах горіли воскові свічі наших Несто- рів, коли ставала на ноги Києво-Могилянська академія, тоді Київ та його земля знов починали промінитися своєрідним сяй- вом неповторної культури. Десь у далекому полі дзвеніли шаб- лі, тупотіли копита коней, але в Києві гули дзвони оновленої Софії, росли заводи й лопотіли вітрильники торговельних ко- раблів. Серце України б'ється в Києві. (101 слово) 13 Велика ріка мого народу За У. Самчуком Боже, як багато у світі краси! Яке небо! А Дніпро синій- синій, чистий. Брате мій Дніпре, батьку мій дорогий і прекрас- ний! Скільки радості, скільки глибоких найдорожчих почуттів принесли моєму серцю рідні твої води! Скільки людської краси відкрилося мені на твоєїму урочистому березі! Які великі по- дарунки приніс ти мені, незабутній і безмірно, глибоко любий! Скільки ласки у вітрах над тобою, у синьому небі, що дивиться у твої води й вічно милується тобою! Скільки життя і зворуш- ливої поезії у твоїх прозорих джерелах! Ти сонце, ніжне й щедре, якому я поклоняюсь і поклонятимусь усе жйття, річко моя до- рога й велика! Велика ріка народу мого! Прийми мою любов і безмежну подяку, що родився я на тво- їх берегах, що пив твою м'яку і чисту воду, що воскрес я ду- шею біля тебе і що вся душа моя сповняється твоєю красою. І очі мої, і мій слух - усі почуття заспокоєні біля тебе, оповиті тобою, красо моя, моє свято, щастя моє. Як багато добра пода- рував ти мені! Любов'ю наповнив моє серце, надихнув мене на розуміння великого. тж < • С„і_ї І—І > П д[ Щ Й • «.«і.— і і • 0 ц (167 слів) За О. Довжен ком ш 'Т ш < < . О > ? § ^ " " Ш • < Моя Чернігівщина 1Р •5 Ч; '.Л - : Н | • Багата й прекрасна Чернігівська земля, славна своею історією, чарівною природою і людьми, що звеличують її своєю працею, творчістю. Ця земля - рідна для мене, бо саме тут я народився, тут бігав луками, милувався казковими краєвидами. З дитинства, як і більшість моїх ровесників, пізнав селянську працю з її спокон- вічними турботами і проблемами, які не допоможе вирішити ніхто, хіба що тільки власні руки й голова. Ці прості істини, як і перші уроки про землю-годувальницю, яку треба любити й шанувати, про хліб насущний, почув я вперше від свого дідуся. Пізніше, у-шкільні роки, учитель історії на простих прикладах пояснював, що таке любов до своєї землі. «Запам'ятайте, - говорив він, - Вітчизна починається з берізки, посадженої свої- ми руками, з прозорої водиці, зі струмочка, що протікає поруч з вашим домом...» Коли я йшов служити в армію, учитель вру- чив мені торбинку із землею: «Де б не був, - сказав, - повертай- ся додому, на малу Батьківщину». Глибоко в душу запали мені його слова, допомагають нести любов до рідного краю через усе життя, поглиблюючи і примно- жуючи її. (164 слова) За М. Тищенком Згадка : Ті ІВР 'О х < ец \ ' Нелегка емігрантська доля занесла родину онука Миколи Аркаса до Франції, а потім до Сполучених Штатів Америки. Звідти він писав: «Згадую благословенну Францію, де ми жили в справжньому селі серед лісу, у якому водилося багато диких • • А •• Т Т •• • » свинеи і оленів. Але такої природи, як в Україні, - немає ніде. Я приріс серцем до тієї України, коли херсонські степи хвилювалися ще тирсою, коли терпко пахло полином, коли в простеньких, але чепурненьких хатках увечері блимало світ- ло каганця, коли скрипів журавель, коли лунала наша пісня, скомпонована душею народу, може, п'ятсот літ тому. Я пам'ятаю поважний благовіст Миколаївського собору, який котився по повені Бугу й чувся за двадцять верст од міста, у нашому маєтку. Я пам'ятаю храмові свята, квітник дівчат і парубків коло церкви, процесії співучі й виблиски наперсного хреста панотця. Я пам'ятаю сліпців-кобзарів і сліпців-лірників. Я пам'ятаю вулицю на селі й себе, підпарубка, у вишитій сорочці, синіх шароварах, чоботах з рипом і малиновому поясі — барва нашого села. Я пам'ятаю розмови з простолюдом мудрим, виснаженим працею, але бадьорим духом». (162 слова) За В. Жадьком шшйммишит^ Л ГУ У Карпатах Одне, що Богдану втішало, - це прогулянки лісом. Кожну вільну хвилину вона намагалася проводити в лісі, насолоджу- ючись останніми теплими днями. Чула себе дитиною цього гір- ського краю. Відчувала глибоку спорідненість із любим серцю пралісом. Саме тут відчула вона небувалу повному життя. Саме звідси, з висоти Карпатських гір, змогла по-іншому по- глянути на далекий тепер Київ, як не дивно, полюбити його. Звідси він бачився не новітнім Вавилоном, що вражав глиби- ною .прірви, дно якої, здавалось, розчинилося в самій безодні між величчю своєю і вбогістю, а прекрасним, з дитинства ви- мріяним містом-лицарем, містом-воїном, над яким і досі витає дух могутнього Святослава. Навіть Замкова гора, яка колись так розчарувала Богдану, виховану на історичних романах, по- стала тепер перед внутрішнім її зором у непроминущому світлі слави Княжої доби. Дівчині було неймовірно хороше на душі від цього свого відкриття. Коли чуєш подих справжності, не можеш лукавити. Чим довше блукала вона горами, тим більше^ здавалося, світ довкола відкривав їй свою справжність. Богдана зупинилася на вершечку Лисої скелі. Віднедавна це місце стало улюбленим. (160 слів) с- Рідна ріка За О. Рижко Я дивлюся на сіро-синій Дніпро, слухаю плескіт хвиль. Ні- чого дорожчого у світі немає для мене. Я не хочу і нізащо не роз- лучуся з моєю рікою. І якщо судилося мені зробити щось краси- ве й велике в житті, то тільки на її берегах, ласкавих і чистих... Ніколи ще я так не відчував життя, і не був так переповне- ний любов'ю до свого народу, і не почував такого безмежно ра- дісного зв'язку з ним. • " , Як багато хочеться мені сказати про любов до ріки моєї рід- ної, ясної. Річко моя. Життя моє, де і чому я забарився, чого так пізно прийшов до твого берега, теплого і чистого? На твої ясні води, на урочисті зорі, що дивляться в тебе з неба? Люблю я воду твою ласкаву, животворящу. І береги твої чисті, і всіх людей простих, що трудяться, живучи на твоїх берегах. Кланяюсь тобі за ласку, за багатство, що дала моєму серцю, за те, що, дивлячись на тебе, роблюсь я добрим, людяним і щас- ливим, що можу любити тебе все життя, річко моя, душе мого народу.- ш < * О ' ^ ьл . >. 5 • с ІШІІІ! ч й (166 слів) За О. Довженком. •З З І»'*} : ? V' >> тштттттттттттштштттшшщтват Шт д: % \ < < Ш" ИІО V і Ей» Vі'' < ' Т~ - Спої ади З моря повівав вітерець, повітря було вологе, напоєне гір- кими, млосними запахами лавра та м'яти, що піднімали з дна пам'яті давно забуті спогади дитинства. Пам'ять сягала кудись глибше, у минулі покоління, де подзвонювала ясна нелукава сталь кинджалів, поцокували точені копита вороних коней і лунав звабливий, трохи погордливий дівочий сміх. Це було його повітря, і гори за спиною його, і в серці наро- джувалися тихі сплески, яких він не міг пояснити, але від яких йому ставало неймовірно приємно. Зненацька він подумав про те, що міг би жити тут повсякчас, безбоязно блукати берегом моря, де, неначе зелені вітрильники, стоять старі, ще доісто- ричні, реліктові сосни (більше таких сосен немає ніде в цілому СВІТІ). ( . Понуро, таємниче шумить самшитовий, також реліктовий, гай, у який він заходив тільки два рази в юності, а ще далі ко- струбатяться кущі шипшини та ожини. Поміж ними пасуться корови, ополудні вони заходять у воду й стоять камінно, прово- джаючи великими добрими очима білі пароплави на овиді. Так само вони проводжали колись смугасті вітрила грецьких арго- навтів, які пливли сюди по золоте руно. (167 елів) За Ю. Мушкепгиком Торжество любові 9 60 тш х О-, > Усе минає і все проходить, але продовжується життя, джере- ло якого - любов. І як навіть найгустіший дим не в силі засту- пити сонця, так і найчорціше зло не в силі подолати добро, що виходить з любові. Невмирущим є все, що здібне любити. Ні, Максим з цієї землі нікуди не піде! Ні на схід, ні на захід, ні на південь, ці на північ! Він буде на цій землі. І ніхто його з неї не зіпхне. Ні, не зіпхне! Можуть зітерти його тіло на порох, але не зможе ніхто зітерти на порох його душі, не зможе зігнати її з цієї землі. Помиляються ті, хто вогнем і залізом прийшли йому диктувати свою волю. Непереможним є все, що роджене для творчості, для радості, для цвітіння. Відгримлять грози, відшаліють страшні урагани залізні, од- бахкають блискавки зла й злоби... Проллються дощі громові і змиють, очистять усе. І зацвіте рясним цвітом те, чому цвісти належить, що народжене цвісти й буяти. І тоді високо в небо підійметься сад чарівний, буйно розквіт- лий. (160 слів) За І. Багряним тттттат Виноградник Зелене море листя грало всіма барвами: від чорно-зеленої до жовто-зеленастої, а згори вторувала тій мелодії барв безладна гармонія мідних дзвоників отари, що паслась по горах, та туж- лива чабанська сопілка. / Замфір дуже любив свій виноградник. Оця десятина зем- лі, густо засаджена розкішними кущами, відділена від гори столітніми волоськими горіхами, делікатними Жерделями та сіролистими айвами, дісталась йому від батька. То була дідизна. З виноградником цим пов'язано так багато споминів. Ще дитиною бігав там, з утіхою смакуючи солодкий виноград, зазираючи під кожен кущ. Усе тут знайоме, усе своє. Там під горіхами сходився він у свято зі стрункою чорноокою Марі- орою. Там посадив на щастя якийсь особливий ґатунок вино- граду - от як розрісся тепер розкішно! - а тут, хазяїном уже, зйвів молодняк. .. Замфір присідає під кущем, обережно розгортає листя - то делікатне, ясно-зелене, вкрите знизу білим пушком, то темне, блискуче, наче полив'яне. Там, під листям, цілі купи розкіш- них кетягів так і обліпили кущ, так і вгинають лозу під непо- мірною вагою. Радісно б'ється Замфірове серце, а очі сміються до здорових грон. , ' - (161 слово) За М. Коцюбинським Думка про хліб Гінзбург ляснув віжками, кінь легко виніс ґринджолята за село, на рівну степову дорогу. Дзвінко рвав копитами збитий, утоптаний; спресований зимовими морозами сніг, а довкола за- стигли, розіслалися безмежними заметами поля. Морозне повітря обдувало Гінзбургові щоки, холодило очі так, що аж сльози виступали, щипало за носа. Та він не скулив- ся, не ховався обличчям в овечий комір кожуха, а, випростав- шись назустріч тугому пружному вітрові, дихав на повні груди. Щасливо й радісно дивився Гінзбург на немов викутий із за- стиглого полум'я захід, що з останніх сил утримував на своїй вузькій та довгій долоні сонце, яке великою ртутною-кулею на- магалося скотитися донизу. Він задоволено думав, що, незважаючи на посушливу осінь, вологи вистачить і люди будуть із хлібом. Бо за роки дитинства, а потім і юності навчився Григорій поважати нелегку працю хліборобів - оцих усіх дядьків, які одвічно несуть на своїх пле-. чах увесь рід людський, годуючи його, напуваючи та зодягаю- к ; ш: чи, і яким, по злій іронії долі, зроду-віку не вистачало місця за велелюдним столом; тулилися несміливо десь аж у кінці. (161 слово) А. Дімаров тт м/ /ПИТ го У мого діда не було свого земельного маєтку, але він мав уро- • о о г\ джену пристрасть-до землі и до коней. З яким замилуванням він стежив за буйними рунами, за розкішною пашнею. Пізніше, коли, з'їхавшись з усіх кутків України, ми збиралися вдома всі разом, дід, цілуючи нас зі сльозами в очах, незмінно ставив нам одне й те саме питання: «А як там жито - чи добре росте?» Кожного вечора ми запрягали коня й виїжджали погляну- ти на пашню в полі. Дідова душа раділа. Море зеленого збіжжя хвилювалося аж до обрію. Дід зупиняв коника на роздоріжжі. Нарвавши пучок свіжої трави, він давав її Буренькому, погла- джуючи його лискучу золотисту гриву. Вельми вдоволений дід звертався до зустрічних селян: «Ну, як там, Пилипе, чи гарна в тебе гречка?» А до іншого: «Щось твоє житце, Ларивоне, рідкувате цього року!» Дідова чумацька натура була нерозлучна із землею, з твари- нами, з природою. Земля! Вона рсраща за золото, вона дає нам радість, щастя й силу. Це - споконвічний і мудрий керівник життя. (158 слів) О. Грищенко Вишня Чин® Вишня росла під вікном, відколи я пам'ятаю себе, і була мені вічна, як світ. Хочу тепер пригадати, коли перший раз побачив її, і думаю: це те ж саме, що пробувати знайти в пам'яті святу мить, коли тобі вперше всміхнулася мама. ч ( Вишня завше була коло хати й виросла в моїй душі як образ рідного дому. Тому нам ніколи навіть не спадало на думку спи- тати мами, звідки взялася під вікном ця вишня й чому зрослася двома стовбурами, що обнялися гнучким станом. Ми любили її за це дивне плетиво, бо так легше було видряпатися аж на са- мий вершечок, де вишні червоніли найшвидше. Та і як було не любити нашу вишню! Вона стояла за вікном, як людина: у травні простягала через відчинені вікна квітучі віти-руки в білих сорочках; у липні подавала нам у цих руках червоні вишні, і їх можна було нарвати просто з хати, ставши на підвіконня; у грози й у зимову пору стукала в шибки, шука- •МНЮИЮЮвЖ X:.•<<•• йШ ючи захистку; у сонячні дні дарувала затінок, а в місячні ночі розповідала дивну казку... (167 слів) ЗаЯ.Гояном Жнива Матвій іде відпочивати. Як звичайно, спить він у клуні. Між своїми снопами, між своїм знаряддям. Запах зерна віль- но вливається в його широкі втомлені груди. Так само, як і колись, кладе на груди знак хреста, так само просить ангела- хоронителя зайняти коло нього місце і бути йому охороною в часі ночі. Душа його спокійна. Володько працює в полі. Разом з батьком він вимахує тяж- кими батьківськими граблями. Ані його руки, ані його плечі не набрали ще необхідної сили та пружності, але він не бажає ви- явити втоми чи безсилля. Розмашно й рівно, помах за помахом,, згортає він великі стебла вівса. Довгий, рівний покіс лишаєть- ся за ним рівнобіжно до двох довгих слідів, витоптаних його но- гами. Батько спереду, син за ним. Від покосів пружно відбризкуються коники-стрибунці. Зграя куріпок довго чаїлася, щоби пересидіти небезпеку. Але бажання марні. Ритмічно й неухильно наближається небезпе- ка. Фр-р-р-р! Усі як одна зриваються і летять туди десь у Мозо- лянку. Ніхто на них не зважає. Косарі рівно виводять свої по- коси від межі до межі. •Н » .і ш Бг: > 5ЙШ9 Й® (і (160 слів) За У. Самчуком Демонстрація Одразу за дітьми дорослі несли великий, дбайливо заквіт- чаний рушниками й гірляндами барвінку портрет Шевченка. Несли його селянські жінки, вбрані в традиційний україн- ський одяг: оздоблені золотом очіпки,.малинові керсети, зелені та червоні сап'янці. Ішли урочисто й поважно. На лицях побожність і сувора святоч- ність. Мовби йшли вони на далеку прощу з чудотворною іконою. У їхньому вбранні, що майоріло всіма кольорами веселки, не було, проте, нічого штучного, навпаки - відчувалась якась своя, з діда- прадіда вишукана стильність і нерозфарбована природність. Це воскресла зненацька, не знати як і для чого, давня старо- вина і з дна кованих бабусиних скринь витягла, мов посаг моло- дої, ті керсетки, сорочки, спідниці. Воскресла старовина й пішла на подив вулицями. І своїм убранням, і обличчями жінки ви- ділялися з української Колони й усієї численної демонстрації. Але було в їхньому незвичайному чудернацькому поході щось <С № 2' -і и < си шяншвяшшншмнра шшшш І® ів < ш о •, н І> Ї&'ХЇ 8ЮЯІ щ < : < таке, що надавало українській колоні враження якогось глибо- кого потужного рушення. Ні, таки не вмерла ця міфічна нація! Не вигадка, не фантазія, а насправді - живі, щирі, прекрасні, своєрідні люди.... - (157 слів) \ За Б.Антоненком-Давидовичем • .ПОЛОТНЯНІ пам'ятки України Полотняні пам'ятки України - рушники - завжди супрово- дить постійний епітет «чисті». Це означає не лише те, що вони самі мають зберігатися в чистоті та берегти в ній людське тіло. Чисті рушники насамперед є відповідниками чистоти духовної, символами високих етичних та естетичних ідеалів. Видовжені прямокутники рушників за формою нагадують поля, дороги. Засіяні зерном орнаментів, вони певною мірою і є символами доріг: ними вітають гостей, їх дарують на згадку; дівчата, готуючись у дорогу до нового життя, подають рушники старостам; рушниками проводжають і в останню путь. Складе- ні, сховані чи пов'язані, вони оберігали тіло й душу людини, здоров'я тварин, урожайність рослин. " - За формою рушник схожий на головні убори, які ще за часів Київської Русі Жінки та дівчата чіпляли на дерева й кущі під час велелюдних річних свят на честь першоджерел життя. , Як деталь святкового вбрання українок рушник використо- вувався під час важливих подій родинного життя, приміром на весіллі, коли змінювався життєвий статус жінки. На стінах жител рушник найчастіше набуває форми трикут- ника, вістрям спрямованого догори - тобто до'неба, до Божества. (162 слова) " За С. Китовою Дивосвіт писанки Культурний набуток українського народу давно ввійшов до скарбниці світової цивілізації. Одне з найпочесніших місць у ньому належить писанкарству, у якому розкрилися висока ду- ховність та небуденний талант нашого народу. Протягом довгого віку писанки сформувався певний вид орнаменту і колірної гами, характерний для окремого району. Так, у писанках Наддніпрянщини переважає рослинний орна- мент (дубовий чи горіховий лист, троянди, гвоздики) на чор- ному, темно-вишневому, інколи зеленому тлі; на Полтавщині часто використовуються жовті, світло-зелені, білі барви, на тлі яких наносять розпис яскравими фарбами. На Поділлі використовують рослинний, рідше геометрич- ний орнамент на чорному, фіолетовому, коричневому тлі; на шшшш Поліссі - геометризований рослинний.орнамент, білий по чор- ному, іноді з додаванням червоного, жовтого і зеленого кольо- рів; у Східних Карпатах - геометричні орнаменти, намальовані тонкими жовтими і білими контурами. Після білих снігів настає весна, і ми знову беремо в руки пи- санку, аби закодувати на ній наші надії і сподівання тим пра- давнім письмом, яке дісталося нам у спадщину від пращурів і яке в Європі називають «українською мініатюрою», Писанка випромінює радість, красу, теплЪ людських рук, і весь світ схи- ляється перед цим високим мистецтвом. (168 слів) За Т. Глушенком Великдень Яка це добра і світла година, коли село йде на Великдень до церкви! Вийнято зі скринь та шаф найкращий одяг, а для нас він таки найкращий у світі. Вишивані сорочки і блузи, на яких барвляться квіти і чарують око предивні узори, вишивані кеп- тарики, брилики на хлопчиках, віночки і стрічки на дівчатках - і все це нове, одягнуте сьогодні вперше, бо цілий рік готувалося до Великодня. Сплетені з лози і розмальовані майстровими руками кошики, прикрашені вишиваними рушниками. Усе чисте і біле, як цей світ, чекає на себе краплі свяченої води. А церква і довкола церкви - мов великий живий квітник. Люди прийшли посвятити паску . Село стоїть у всій своїй одвіч- ній красі, душевній просвітленості. Рід коло роду, як з давніх- Хліб давніх часів. А серце звернуте до неба, і тиша така дзвінка, ніби §||| щойно над цим окрайцем української землі перелетіли святі — — - - , —> ^… Продолжение »